Останніми роками в українському суспільному середовищі сформувалося негативне ставлення до Української Православної Церкви, що підтверджують різноманітні соціологічні опитування. Альтернативою таких опитувань, які показують швидше поверхневе ставлення пересічних громадян до сфери релігії, є звіт «Війна і релігія: погляди зсередини “російської” церкви в Україні». Його підготував Андрій Ферт у рамках проекту німецького Центру східноєвропейських та міжнародних досліджень (ZOIS).
Звіт ґрунтується на двадцяти семи співбесідах зі священиками та мирянами з дев’яти парафій, розташованих у містах та селах України. Головна його перевага – можливість подивитися на ситуацію очима вірян та духовенства УПЦ. Нижче ми викладаємо головні тези цього звіту.
- Відсутність рішучих кроків після собору у Феофанії. Деякі опитані наполягають на недостатності соборних рішень, вказуючи на спорадичне поминання московського патріарха та відсутність реалізації розмежування з РПЦ. Заперечення зв’язку потребує чіткої позитивної альтернативи: якщо ми не Московський патріархат, то хто ж ми тоді?
- Загальна недостатність комунікації зі світським середовищем. Хоча більшість з опитаних звинувачує ЗМІ, що однобоко висвітлюють ситуацію, деякі респонденти визнають недостатність зусиль і з церковного боку в питаннях комунікації та самоочищення. Ряд священників висловилися про потребу «відправити якусь балакучу голову на телебачення, щоб вона розповідала, […] що ми їм не вороги, що ми українці, що ми любимо свій народ і молимося за нашу армію і перемогу».
- Страх радикальних змін ідентичності, що сприймається як зовнішній конформізм, здатний зруйнувати легітимність церковно-містичної традиції. Багато респондентів висловлюють таке бачення, що Церква покликана зберігати свою природну традицію та містичну спадкоємність. Релігійно вони покладаються на тезу: «Церква вічна, тому що вона не пристосовується до партійних ліній. Лінії партій змінюються, а церква — ні. Так відбувалося дві тисячі років».
- Домінантний образ УПЦ як виключно проросійської структури є спрощеним. Цей образ єнедостатнім для розуміння внутрішньої різноманітності та всієї складності ситуації всередині цієї церковної спільноти. Насправді бесіди з вірянами та духовенством демонструють широку палітру поглядів на питання війни, співіснування двох православних юрисдикцій та потребу в змінах в УПЦ.
- Викривлене трактування відмови переходу на українську мову богослужінь та переходу парафій до ПЦУ. Насправді мова богослужіння швидше є питанням звички, певної містичності та історичної спадкоємності. Аналогічно, відмова від переходу до ПЦУ пояснюється переважно не політичними, а еклезіологічними та духовно-моральними міркуваннями.
- Церковно-релігійне життя сьогодні є співіснуванням двох паралельних світів – містико-літургійного та історико-політичного. Віряни та духовенство УПЦ прагнуть залишати церкву поза політикою, але війна та політичний контекст втягують церковну спільноту у поле гострого світського дискурсу. А тому конфлікт між релігійними громадами, які прагнуть бути аполітичними, та дедалі більш політизованим суспільством, ймовірно, продовжиться.
- Загалом УПЦ перебуває на історичному переломному моменті. Сьогодні УПЦ переживає історичну кризу. Це криза легітимності та єдності, яка розриває церковну спільноту зсередини та зіштовхує її із зовнішнім тиском.
Детальніше про аналіз звіту «Війна і релігія: погляди зсередини “російської” церкви в Україні» можна прочитати на нашому сайті – https://www.academic-initiative.org.ua/wp-content/uploads/2025/11/zvit_ZOIS.pdf
