О. Петро Балог написав книгу «Подвійне сопричастя. Проєкт об’єднання Греко-Католицької Церкви і Православних Церков в Україні». В основі книги – його дисертація, захищена у 2019 році, яка була видана спочатку польською, а тепер і українською мовою. У центрі уваги автора є саме церкви в Україні, але книга розкриває також ряд дотичних питань з тем православно-католицького діалогу на світовому рівні. У своїй рецензії Володимир Бурега аналізує цю книгу та доповнює її цінними зауваженнями щодо перспектив зближення традиційних церков в Україні.
У книзі представлена як історична перспектива сопричастя церков, так і розвиток цієї концепції у очільників УГКЦ протягом останніх десятиліть. Зокрема, це стосується статусу УГКЦ, особливостей розуміння примату Римського єпископа в УГКЦ та ідеї подвійного сопричастя як глобальної екуменічної програми. Імпульсом для сопричастя православних і католиків є фактичне визнання таїнств. Зокрема, це визнання православних таїнств з боку Католицької Церкви, яке існує з часів Другого Ватиканського собору.
У своїй книзі о. Петро Балог вказує на дві суттєво різні візії служіння Римського єпископа у Вселенській Церкві, які певною мірою співіснують в межах Католицької Церкви. Перша з них є традиційною для латинського богослов’я. Її можна назвати «юрисдикційною» або «монархічною» моделлю, згідно з якою юрисдикція Римського єпископа поширюється на всю Вселенську Церкву.
Однак у ХХ столітті УГКЦ послідовно намагалася розвивати інше розуміння служіння Римського єпископа, яке можна назвати «сопричасною моделлю». Згідно цього бачення, єпископ Риму має юрисдикційну владу лише над Римською Церквою. В цьому проявляється його служіння як патріарха Заходу. По відношенню ж до решти Вселенської Церкви Римський папа є Вселенським архієреєм, який забезпечує її єдність.
Розрізнення цих моделей ставить нас перед вибором, чи вважати Римську Церкву по відношенню до УГКЦ Церквою-Матір’ю чи ж Церквою-Сестрою. Важливим документом для свідомості українських греко-католиків стало послання Любомира Гузара «Один Божий Народ у краї на Київських горах». В цьому посланні перехід на сопричасну модель взаємин УГКЦ з Римом чітко пов’язується з отриманням нею статусу патріархату. Довершення патріаршого устрою і буде означати остаточне затвердження сопричасної моделі взаємин, в якій Римська Церква та УГКЦ будуть сприйматися як Церкви-Сестри. І саме ця модель, на думку Блаженнішого Любомира, у майбутньому має стати зразком для відновлення єдності між Католицькою Церквою та Помісними Православними Церквами.
Володимир Бурега наголошує: в сучасній богословській думці УГКЦ ідея отримання статусу патріархату, перехід на сопричасну модель взаємин з Римом, встановлення сопричастя з Православними Церквами на локальному рівні в Україні і екуменічні зусилля для відновлення спілкування між Церквами Сходу і Заходу є тісно пов’язаними між собою. В цьому контексті рецензент розглядає ряд документів – декларацію Конгрегації віровчення «Dominus Iesus» (2000), К’єтійський документ офіційного православно-католицького діалогу (2016) та нещодавній документ «Єпископ Риму» (2024). Разом з тим реакція Православних Церков на такі ініціативи з боку УГКЦ залишається стриманою. Повну рецензію Володимира Буреги на цю книгу Ви можете прочитати на нашому сайті:
