Фундаменталістська самоізоляція є повною протилежністю екуменічній відкритості в церковному житті та богословському мисленні. Фанатичне тримання за минулі здобутки в їх застиглій формі та небажання креативно адаптувати богословську мову до вимог сьогодення, як правило, паралізують взаємодію Церкви зі світом та унеможливлюють вивільнення її трансформаційного потенціалу. Саме тому феномен фундаменталізму так часто потрапляє у фокус уваги сучасних православних богословів та релігієзнавців.
У 2020 році Фордемський університет видав збірник текстів «Фундаменталізм чи традиція: християнство після секуляризму». Вагомим внеском у цю спільну наукову справу стала стаття грецького богослова Ніколаоса Аспруліса із промовистою назвою «“Православ’я або смерть”: релігійний фундаменталізм у ХХ і ХХІ століттях». Ця розвідка Аспруліса важлива з тієї причини, що в ній автор чітко розрізняє особливості процесів секуляризації у (1) Греції, де зберігається тісний зв’язок між Церквою, національною ідеологією і політичною пропагандою, та (2) в решті країн ЄС і США.
Для детальнішого розкриття теми науковець проводить дистинкцію між двома типами фундаменталізму – авраамічним (або богословським) та синкретичним (або етнорелігійним). Також Н. Аспруліс розгортає тезу про потрапляння сучасної Церкви в «домодерний полон», що полягає в ідеалізації архаїчних патернів мислення, нерелевантних в нинішніх культурних умовах.
У підсумковій частині своєї рецензії №9 на статтю Ніколаоса Аспруліса «“Православ’я або смерть”» о. Андрій Шиманович запропонував і власні роздуми про спроби теологів ідентифікувати фундаменталізм як найзгубнішу єресь в історії Церкви та їхні намагання віднайти цінні зерна в сучасних секуляризаційних процесах. Текст рецензії доступний за цим посиланням:
