Поняття «культурні війни» в різних контекстах мають різне значення. Одне з поширених походить з американського контексту і позначає конфлікт між консервативними та ліберальними цінностями, що охоплюють також сферу суспільної моралі та місце релігії у громадській свідомості.
Разом з тим, походить цей термін з німецької кальки «Kulturkampf», що буквально перекладається як «боротьба за культуру». Цей термін застосовувався щодо жорсткої боротьби державної влади Германської імперії на чолі з рейхсканцлером Отто фон Бісмарком за встановлення державного контролю над Римо-католицькою церквою в період 1870-х років, після приєднання до імперії нинішніх земель південної Німеччини.
Саме цей аспект – відкритого протистояння церкви і держави – має аналог в сьогоднішньому українському контексті. Разом з тим, дана паралель з ситуацією в Німеччині повинна підкреслити комплексність нинішньої проблеми в Україні. Адже сьогоднішня ситуація протистояння не зводиться до викриття окремих колаборантів під час війни чи критики окремих помилок керівництва найбільшої конфесії в Україні, а має на меті комплексні переслідування та можливу заборону Української Православної Церкви. Що, ймовірно, мало усвідомлюється державною владою, так це вірогідне в результаті нинішніх інформаційних атак на УПЦ переформатування суспільної ролі релігії в Україні та загальне зростання секуляризації суспільства.
Щодо конкретних прикладів аналізу, що унаочнюють ці «культурні війни» в Україні, варто назвати два імені. З одного боку, це інформаційна діяльність Катерини Щоткіної – яка останніми роками системно критикує керівництво Української Православної Церкви, а з іншого боку, діяльність Миколая Мітрохіна, польового дослідника української релігійності протягом останньої чверті століття.
Поштовхом до такої своєрідної заочної дуелі двох названих дослідників стали деякі матеріали, присвячені аналізу соціологічних даних у сфері релігійності українців, що вийшли в українських ЗМІ в травні та червні 2023 року. Зокрема, це були дані опитування центру Разумкова, зроблені на замовлення газети «Дзеркало тижня».
Катерина Щоткіна на основі цих даних написала два матеріали – «Війна. Як змінилися відносини українців із Богом та церквою» (https://zn.ua/ukr/war/vijna-jak-zminilisja-vidnosini-ukrajintsiv-iz-bohom-ta-tserkvoju.html) та «Доля УПЦ МП в Україні: дорога від храму» (https://zn.ua/project/church/?fbclid=IwAR3YU7rvFyLqRdNtlN-Wg6P65BRkiim0n6TOJJmsu1XU91UuX88bmeIBBdc). Обидва матеріали варті уваги дослідників, а одна з ключових тез цього подвійного аналізу – втрата довіри до Української Православної Церкви зі сторони українського суспільства.
Оригінальними стали також свіжі матеріали Катерини Щоткіної англійською мовою на сайті з промовистою назвою «Геть від російського світу» (https://outofrussianworld.substack.com/). Там вона, зокрема, спробувала відповісти на ряд запитань щодо релігійної ситуації в Україні, об’єднавши їх темою «Переслідування віри в Україні. Дійсно?» (англійською «Persecution of faith in Ukraine. Really?» – див. https://outofrussianworld.substack.com/p/persecution-of-faith-in-ukraine-really).
Зокрема, в стилі відповідей на часті запитання вона коротко відповідає на такі питання: «Чи існують в Україні реальні гоніння на церкву?», «Чого українське суспільство та влада хочуть від УПЦ МП?» тощо. У відповіді на питання щодо законності дій місцевої влади в Україні вона прямо стверджує: «Місцева влада керується не законом, а побажаннями місцевих жителів».
Миколай Мітрохін, хоча є відомим дослідником релігійності, останні півтора року присвячує свою увагу переважно подіям російсько-української війни. Разом з тим показовим стало його нещодавнє розгорнуте інтерв’ю для сайту «Діалог тут» https://www.dialogtut.org/skilky-mozhna-stoyaty-u-viri-ne-otrymuyuchy-adekvatnoyi-pidtrymky-kyyeva/. Його назва досить промовиста – «Скільки можна “стояти у вірі”, не отримуючи адекватної підтримки Києва?».
Тут він, з одного боку, стверджує: «УПЦ, як загальнонаціональна Церква, об’єднує і тих, хто виступає проти побудови України як національної держави, і тих, хто за подібну ідею». Разом з тим він відкрито говорить про помилки керівництва цієї церкви: «УПЦ припустилася двох великих помилок. Перша: нечітка й незрозуміла позиція церковного керівництва … Друга помилка: абсолютно провальна медіастратегія всіх попередніх років».
Така позиція не заважає Мітрохіну загалом критично ставитися і до нинішньої релігійної політики української держави: «Із зусиль держави примусово пояснити віруючим, у що і як їм вірити, ніколи нічого доброго не виходило … віряни, навпаки, йдуть у більш консервативний бік, бо надмірної опіки держави їм вистачає у звичайному житті. Від Церкви людям потрібне щось інше … Усі зовнішні спроби змусити Церкву бути “не такою, а інакшою” є насильством над правами людини».
Обидва автори – Щоткіна й Мітрохін – хоча й мають принципові відмінності, однак прагнуть суспільного примирення в церковній сфері України. Практично це стосується примирення двох найбільших православних юрисдикцій в Україні – УПЦ та ПЦУ. Це бажання примирення можна висловити словами Мітрохіна із згаданого матеріалу: «В Україні єдина помісна Церква, яка складатиметься з сьогоднішніх представників ПЦУ та УПЦ, цілком можлива, і рано чи пізно ця ідея визріє. Я й раніше казав, що Україна прийде до цього. Проте віряни УПЦ для цього мають дозріти».
Короткий аналіз матеріалів обох авторів свідчить про те, що їхні власні позиції не є діаметрально протилежними. Зокрема, Катерина Щоткіна визнає, що «останніми роками на території України діяли дві канонічні церкви – автономна УПЦ в рамках Московського патріархату та автокефальна ПЦУ». Також в своїх англомовних матеріалах вона досить м’яко описує неготовність багатьох віруючих УПЦ до переходу в ПЦУ: «Для переважної більшості віруючих церква є “зоною стабільності” (і, звичайно, “зоною комфорту”). Зрушення, зміни, потрясіння в цій сфері сприймаються дуже болісно, особливо в умовах війни, яка залишає в нашому житті надто мало “острівців стабільності”».
І все ж незважаючи на пом’якшення позицій щодо відмінностей у ідентичності вірних УПЦ та ПЦУ пані Щоткіна стверджує «колективну відповідальність» віруючих УПЦ: вона існує, але лежить не у правовому, а у моральному полі. «Це відповідальність будь-якої особи, яка належить до групи — партії, команди, організації — за власним вільним вибором. Ми всі відповідальні за те, що ми обираємо, і за те, що ми робимо. Навіть якщо ця відповідальність не має нічого спільного з кримінальним судом».
Така позиція є слушною, але залишається одне питання: наскільки для української держави доречно і правильно в ситуації війни та незрозумілих перспектив на лінії фронту доводити ситуацію у внутрішньому житті країни до цілеспрямованого накалювання пристрастей в громадській свідомості та до прагнення юридичної заборони Української Православної Церкви, коли це робиться на догоду малоцерковній більшості? Чи не краще, за словами Мітрохіна, знизити «надмірну опіку держави», та зберегти, за словами Щоткіної, «острівки стабільності»?