Про реконфігурацію православної богословської думки в середині ХХ століття сказано і написано чимало. Т. зв. «покоління 1960-х» дійсно звершило справжній парадигмальний зсув у розумінні природи теології, застосуванні нових методологічних підходів та переосмисленні богословської мови, якою Церква здійснює комунікацію з модерним світом. Проте значно менше уваги приділяється огляду наступних фаз розгортання православної думки від 1970-х років аж до перших декад ХХІ століття. Направду ж ці п’ятдесят років позначилися не меншими досягненнями з боку молодшого покоління теологів, аніж ті результати, які були здобуті їхніми науковими наставниками.
У 2014 році в «Шотландському журналі богослов’я» побачила світ стаття Пантеліса Калаїцидіса «Нові тенденції в грецькому православному богослов’ї: виклики на шляху до справжнього оновлення та християнської єдності». Відштовхуючись від огляду напрацювань теологів 1960-х років, Калаїцидіс стисло розкриває сутність «неоортодоксального руху» 1980-х років, після чого детально зупиняється на постаті Сави Агурідіса. Відомо, що проф. Агурідіс був видатним біблеїстом, який не дозволив собі просочитися антизахідницькими елліноцентричними ідеологемами, повсюдно панівними на богословських кафедрах університетів Греції протягом десятиліть.
Цікавою є доволі стримана оцінка Калаїцидісом «патристичного повороту» в Університеті Арістотеля (м. Салоніки) у другій половині ХХ століття, особливо на тлі західних здобутків в царині патрології. Але найбільшої уваги варті філігранно сформульовані й осмислені ним тринадцять переламних сфер богословського мислення та церковного життя, які розмежовують молоде покоління грецьких богословів та «покоління 1960-х».
Із рецензією №11 протоієрея Андрія Шимановича на статтю Пантеліса Калаїцидіса «Нові тенденції в грецькому православному богослов’ї» можна ознайомитися за цим посиланням:
