Починаючи з XVIII ст. й аж до середини XX ст., грецькі богослови унормували практику використання святоотцівських трактатів не стільки для розкриття глибини й краси древньоцерковного вчення, скільки заради інструментального досягнення полемічних цілей – увиразнення відмінностей між православ’ям та католицизмом або протестантизмом. Наразі серед науковців існує консенсус, що таке суто апологетичне прочитання патристичних праць є невиправданою редукцією та збідненням істинного глибинного значення, вкладеного Отцями в свої тексти.
Стаття знаного фахівця з православної богословської традиції Нормана Рассела «Сучасні грецькі богослови та грецькі Отці» була опублікована 2006 року в журналі «Філософія і теологія». Ця розвідка мала на меті показати, як після Другої світової війни грецькі теологи за допомогою низки богословів діаспори та західних патрологів (передусім Анрі де Любака та Жана Даніелу) із посиленою увагою звернулися до грецьких Отців Церкви як живих свідків Бого-людського спілкування, а не лише як до носіїв доказової бази для обґрунтування правильності православного світорозуміння.
Н. Рассел також звертає увагу на посилення містично-апофатичних інтонацій в оновленому грецькому богослов’ї та важливість віри як неусувного герменевтичного ключа для розуміння того, що хотіли нам сказати Отці Церкви та як вони самі наближалися до рецепції дарованих в одкровенні Божих істин. Прикметно, що стаття містить не лише компліментарний, а цілком інтелектуально чесний та критичний аналіз контроверсійних богословських програм Христоса Яннараса та митрополита Іоанна Зізіуласа.
Текст рецензії №7 прот. Андрія Шимановича на статтю Нормана Рассела доступний за цим посиланням: