Документ «Єпископ Риму» та його обговорення

У липні 2024 року у Римі відбулася презентація нового, знакового для Римо-Католицької Церкви документа «Єпископ Риму». Пізніше різного роду обговорення документу відбулися і в інших місцях. Зокрема, 10 жовтня 2024 року у Львові пройшов семінар Українського християнського академічного товариства (УХАТ), на якому серед інших виступив професор Київської Духовної Академії УПЦ Володимир Бурега.

Важливо, що сам документ був підготовлений Дикастерією зі сприяння єдності християн, і тому побудований у світлі екуменічного досвіду. Саме тому він має  підназву «Першість і синодальність в екуменічних діалогах та у відповідях на енцикліку Ut unum sint». На титульному листі зазначається, що він є «дослідницьким документом», іншими словами проміжною ланкою між минулими та майбутніми дискусіями на тему папської першості. Текст обсягом 147 сторінок включає 4 глави: 

1. Екуменічні рефлексії про служіння єпископа Риму,
2. Фундаментальні богословські питання,
3. Перспективи для служіння єдності в наново об’єднаній Церкві,
4. Деякі практичні міркування або запити, звернені до Католицької Церкви.

З перспективи стороннього дослідника тексту суттєвим полегшенням для засвоєння викладеного матеріалу є сформульоване на сторінках 107–115 стисле резюме чотирьох попередніх розлогих розділів, після якого пропонуються гіпотетично можливі напрями подальших дотичних дискусій.

Варто зауважити, що затверджений текст істотно відрізняється від папських енциклік або інших подібних послань очільника Ватикану. У своїй передмові префект вищезгаданої Дикастерії кардинал Курт Кох робить важливе пояснення, що документ «не претендує ані на вичерпне висвітлення теми, ані на підсумовування католицького учительства щодо неї. Його мета – запропонувати об’єктивний синтез останніх екуменічних напрацювань з цієї теми, відображаючи, у такий спосіб, ідеї, але також і обмеження самих документів діалогу» (с. 1).

Як видно з підназви документу, енцикліка Папи Івана-Павла ІІ 1995 року «Ut unum sint» (з лат. – «Щоб усі були одно») була відправною точкою для нинішнього документу. Тоді Іван Павло ІІ так окреслив своє головне прагнення: «Я уклінно молю Святого Духа, щоб Він осяяв нас Своїм світлом, просвітивши всіх пастирів і богословів наших Церков, щоб ми шукали – безумовно, разом – ті форми, в яких це служіння може здійснити справу любові, визнану всіма зацікавленими сторонами» (§95).

Тож відповідно до його повної назви, масштабний текст «Єпископ Риму» є спробою «в новому та доброзичливому екуменічному дусі» (с. 118) додатково – але не вичерпно – осмислити за своєю суттю екуменічну енцикліку «Et unum sint», а також викласти актуальний стан наукової розробки стрижневої теми – Папської першості в Церкві.

Створення досліджуваного тексту здійснювалося з урахуванням новітніх наукових здобутків в царині ключових богословських дисциплін. Як стверджується у самому документі, «на основі сучасної екзегези та патристичних розвідок було досягнуто нового глибокого розуміння та взаємозбагачення, що кинуло виклик деяким традиційним конфесійним інтерпретаціям» (с. 108).

Впродовж десятиліть після Другого Ватиканського собору тема примату і синодальності в Церкві була однією з найчастіше обговорюваних на всіх рівнях. Зокрема, в 2019 році був опублікований документ групи святого Іринея Ліонського «В служінні громаді. Нове осмислення співвідношення примату і синодальності». Він став результатом багаторічної співпраці православних і католицьких богословів.

Саме в такому руслі в останньому розділі документу «Єпископ Риму», котрий присвячено можливим векторам тематичних дебатів у ХХІ столітті, в документі наведено принципову методологічну ремарку стосовно того, що «примат і синодальність не є двома протилежними еклезіальними вимірами, а радше двома взаємоконституюючими і взаємодоповнюючими реальностями, а тому їх слід розглядати разом» (с. 119).

Природа цієї та інших подібних тез не є нав’язливою чи зобов’язуючою, натомість вона констатує й віддзеркалює бажання узгодити дві форми церковної ментальності та уможливити плідний богословський діалог між їх носіями. Тому загалом обговорюваний документ варто тлумачити як проміжний результат, що передбачає подальше розкриття потенціалу обох еклезіологічних позицій для єдиної спільної мети – виходу за межі усталених стереотипних уявлень та активізації обопільного обміну ідеями щодо сутності Христової Церкви та її устрою.