6 лютого 2024 року відбулася зустріч Всеукраїнської Ради Церков та релігійних організацій з Архієпископом Кентерберійським Джастіном Велбі та супроводжуючими його особами. Сергій Бортник представляв на зустрічі Українську Православну Церкву. Нижче ми публікуємо український переклад його виступу.
* * *
Я радий бути на цій зустрічі та вдячний Архієпископу Джастіну Велбі за його інтерес до України та його бажання зрозуміти і допомогти в перипетіях нашої церковної політики і державно-церковних відносин.
У нинішній ситуації війни представники української держави традиційно наголошують, що питання обмеження та певного тиску на релігійні організації в Україні є питанням національної безпеки. Я цілком згоден з цією тезою. Однак я вважаю, що справедливо додати до цього ще два аспекти. Вони безпосередньо пов’язані з Українською Православною Церквою, яку я тут представляю.
По-перше, це конкуренція між церквою і державою за те, хто з них має пріоритетне місце в перспективі історії. Це питання мало важливе значення для історії державно-церковних відносин у Західній Європі та менш важливе у Східній Європі. Одним з помітних прикладів був Ансельм Кентерберійський. Він був цікавим богословом на межі XI-XII століть, а його життя і твір «Чому Бог став людиною» вивчається в нашій академії.
Але крім того він був Вашим попередником на кафедрі глави Церкви Англії. Відомо, що питання призначення духовенства і визначення церковної політики загалом було важливим питанням для Ансельма, через що він двічі був змушений залишати Британію і проживати в Італії. Причина таких складних відносин з державою полягала в усвідомленні унікальної ролі місцевої церковної влади в перспективі Божественної підтримки народу Божого.
Я вважаю, що сьогодні питання тиску на УПЦ та її опору полягає в цьому усвідомленні ролі Церкви в перспективі історії. Для наших ієрархів це не тільки питання прагматичної взаємодії в ситуації жорстокої війни Росії проти України. Це також впевненість у тому, що Христос є Главою Церкви, а сама Церква є не просто однією з багатьох соціальних інституцій, а Тілом Христовим. Я впевнений, що усвідомлення важливості цього сприйняття церковними людьми може допомогти покращити відносини всередині України.
Друге питання, яке я хотів би підкреслити, стосується відносин між церквами Росії та України. Це відома теза про нерівність у цих відносинах. Українська сторона очікує партнерських і рівноправних відносин у цьому питанні, щоб захистити єдність Православної Церкви. Це також було в ситуації з’єднання Гетьманської України та Росії в середині XVII століття. Воно визначило долю України на наступні десятиліття і навіть століття. Сьогодні ситуація знову виглядає схожим чином.
І тоді, і зараз російська сторона очікує не вільного єднання, а приєднання України як залежної частини. Наше церковне керівництво прагне припинення кривавої війни та примирення народів. Це прагнення походить від близькості народів Росії та України та їхньої спільної православної віри. Однак у Росії спільна віра є приводом для агресії. Я можу навести приклад, коли священик у молитві, прописаній Московським патріархом, змінив лише одне слово: він молився не за «перемогу», а за «мир» та примирення. За це він був позбавлений священицького сану і був змушений залишити Росію.
Я вважаю, що ці два аспекти є важливими у нинішній складній ситуації. Українська держава не повинна недооцінювати усвідомлення унікального саморозуміння Церкви як спільноти вірних, які вірять у Бога як правителя історії. А Українська Православна Церква має усвідомити нерівність очікувань російської та української сторін щодо нинішнього військового конфлікту. Російська сторона використовує спільну православну віру в своїх імперіалістичних цілях, і це не може бути прийнятним в Україні. Тут збігаються позиції українських церков та української держави.
Дякую за увагу!
