На днях побачив світ друкований варіант збірки «Особливості релігійного і церковно-релігійного самовизначення громадян України: тенденції 2000-2021 років». Електронну версію збірки можна переглянути на сайті Центру — https://razumkov.org.ua/uploads/article/2020_religiya.pdf. Центр Разумкова, що його підготував, займається соціологічними дослідженнями у сфері релігії та Церкви України вже понад двадцять років. А тому для тих, хто слідкує за розвитком ситуації в даній сфері, це стало продовженням досліджень минулих років.
Треба зауважити, що цього року збірка суттєво змінилась — і за якістю паперу, і за об’ємом видання. Якщо в брошурі аналогічної тематики за минулий рік даним соціологічних досліджень були присвячені 36 сторінок (с. 11-46), то в нинішньому виданні їх аж 95 сторінок (с. 33-127).
Ми звернули тут увагу на суттєві зміни, що стосуються провідних українських конфесій за останні роки. Перше, що впадає в очі, — це зменшення загальної частки «віруючих» — з 71,7% у 2018 році до 67,8% у 2021 році. Аналогічно, але ще суттєвіше зменшилась частина громадян, що загалом відносять себе до «православних» без уточнення юрисдикції — відповідно з 67,3% до 60%. Таке зменшення «православних» відбулося завдяки збільшенню групи тих, що «не відносять себе до жодного з релігійних віросповідань». Якщо в 2018 році останніх було 11%, то за три роки їхня частка збільшилася до 18,8%, що є дуже суттєвим зростанням. Це найбільша частка за досліджуваний період з 2000 року.
Варто зауважити, що за останні три роки дещо зменшилася частка греко-католиків (з 9,4% до 8,8%) та протестантів (з 2,2% до 1,5%). А зростання засвідчила лише група «просто християни» — з 7,7% у 2018 році до 8,5% у 2021 році. Наведені дані свідчать про ймовірне зменшення загального інтересу українських громадян до сфери релігії як такої.
За останній час частка тих, хто визнає свою приналежність до Української Православної Церкви, практично не змінилася. Вони складають 13,3% в середньому по Україні з найменшою часткою на заході країни (10,4%) та з найбільшою — на сході (16,1%). Така регіональна відмінність дзеркально відображається у кількості прихильників Православної Церкви України: на заході країни вони становлять 26%, тоді як на сході — 19,9%, а на півдні і того менше — 14,1%.
Така суттєва загальна перевага ПЦУ ставиться під сумнів державною статистикою кількості парафій та священнослужителів. Для порівняння можна подивитися аналіз на нашому сайті «Боротьба за визнання: як змінилося співвідношення двох провідних православних конфесій України з часу надання Томосу ПЦУ?» за червень 2021 року — https://www.academic-initiative.org.ua/2021/06/27/shchodo_statystyky_upts-ptsu/. Разом з тим ці відмінності свідчать про ймовірний скепсис значної частини православних віруючих, що і нині відвідують храми УПЦ, до інформаційної політики власного церковного керівництва.
Тут треба нагадати, що суттєвою часткою в опитуваннях Центру Разумкова є група «просто православних». Найбільшою вона залишається на півдні країни — 34,4%, але є суттєвою також на сході (25%) та у центрі країни (23,1%). Хоча ця категорія віруючих зменшилася за останній рік (загалом по України з 26,8% до 21,9%), вона залишається дуже значною. Відомо, що сітка парафій ПЦУ на сході та півдні України, а також в переважній частині центральної України представлена досить слабо. Це означає, що такі «просто православні» задовольняють свої релігійні потреби в храмах УПЦ. Але або ж вони при необхідності вибору між УПЦ та ПЦУ свідомо уникають ідентифікації, або ж ця ідентифікація є для них непринциповою.
Важливим і новим в аналізі Центру Разумкова є співвідношення декларованої ідентичності та визнання себе членом певної релігійної громади. Адже можна називати себе вірним певної конфесії, ніяк особливо не практикуючи свої релігійні переконання. Це загальна проблема для України, адже при заявленій загальній кількості «віруючих» у 67,8% членами певної громади називають себе лише 20,9%.
Якщо така слабка прив’язаність до конкретної громади цілком очікувана у «просто православних» (5%) та «просто християн» (7,1%), то вона складає суттєву проблему для провідних конфесій. В УПЦ ця цифра дещо краща — 36,1% проти 58,2%, а в ПЦУ вона складає всього 25,8% проти 70,9% тих, хто не вважає себе членом конкретної парафії. Фактично це означає, що лише трохи більше чверті декларованих членів ПЦУ мають змогу або потребу у систематичному відвідуванні храмових богослужінь своєї конфесії.
Швидше за все це свідчить про суттєву аморфність прибічників ПЦУ в питанні практики своєї віри. Для них конфесійна приналежність — це швидше ідеологічне переконання, аніж духовна потреба, що реалізується у конкретній громаді. Про це опосередковано свідчать дані про радикальний ексклюзивізм віруючих. Адже частка тих, хто переконаний в тому, що «істинною є лише та релігія, яку я сповідую» найбільша в УПЦ (16%) і майже вдвічі менша в ПЦУ — 9,4%.
Подальше порівняння даних УПЦ та ПЦУ говорить про більшу укоріненість вірних УПЦ в парафіяльному житті. Зокрема, останні суттєво частіше відвідують богослужіння: «раз на тиждень» — 18,9% в УПЦ проти 10,1% в ПЦУ, та «частіше, ніж раз на тиждень» — 6,5% в УПЦ проти 3,4% в ПЦУ. Так само баланс на користь УПЦ є і в питанні «чи відвідували Ви богослужіння минулої неділі?» — 38,5% в УПЦ проти 25,1% в ПЦУ.
Степінь довіри до церкви загалом як до інституції залишається останні роки відносно стабільною. Разом з тим за 2019-2021 роки можна бачити суттєві відмінності у довірі до ієрархів церков. Суттєва позитивна динаміка є у владик Епіфанія (з 38,7% до 49,7%), Філарета (з 28,5% до 34,9%) та Святослава Шевчука (з 27,5% до 35,6%), і навіть у московського патріарха Кирила (з 15,8% до 19,3%). Відносно стабільною залишається довіра до митрополита Онуфрія, патріарха Константинопольського Варфоломія та папи Римського Франциска.
В останні три роки в суспільстві зростає враження, що «Церква відіграє позитивну роль», фактично церква повертає свої позиції, що були до 2018 року. За 2020-21 роки позитивне ставлення до Церкви зросло з 39,9% до 49,5%. Разом з тим суттєва частка опитаних вважає, що «церква не відіграє помітної ролі» — 32,6% на 2021 рік.
Значний блок питань дослідження [с.71-80] стосується того, наскільки адекватно церкви реагують на виклики та проблеми сучасності. В більшості випадків відповідь тут «Мені нічого не відомо про їхню реакцію». Хоча щодо деяких проблем — виховання дітей, кризи моральності — більшість вважає, що церкви займають активну позицію. Загалом при порівнянні конфесій перевага в такій «адекватній реакції» явно має ПЦУ (31,8%), а в інших конфесіях вона є суттєво меншою: 14,5% в УПЦ та 14% в УГКЦ.
Зворотною стороною такої загальної відчуженості від проблем сучасності є дані про сенс існування церков. На думку опитаних, серед головних цілей церков повинні бути спільні молитви (47,7%), психологічна підтримка людей в духовній кризі (47%) та допомога соціально незахищеним (30,5%). Це означає, що в цілому церкви займають відповідну нішу в громадській свідомості, яка не вимагає від них вирішення названих «викликів та проблем сучасності».
Цікаво зауважити, що якщо опитування свідчать про загальне враження щодо ПЦУ як про церкву, більш відкриту до сучасних проблем, дані реального особистого досвіду свідчать на користь УПЦ. На питання «які види соціального служіння церков торкнулися особисто вас?» УПЦ набирає в середньому в 1,5-2 рази більше підтримки, ніж ПЦУ: тут більше отримують психологічної допомоги (29,5% проти 22,2% в ПЦУ), тут більше розвинута релігійна освіта (16,4% проти 10,8% в ПЦУ), тут краще захищають вразливі групи — безпритульних та переселенців тощо (14,3% проти 5,3% в ПЦУ), тут частіше можна отримати матеріальну допомогу (8,6% проти 4,3% в ПЦУ) і так далі. В порівнянні з цифрами щодо «адекватності реагування», де ПЦУ явно попереду, це вірогідно означає, що ПЦУ скоріше створює позитивну іміджеву картинку, тоді як на багатьох парафіях УПЦ суттєво частіше надають реальну соціальну допомогу конкретним потребуючим.
Цікаву картину можна побачити у відповіді на питання, чи «повинна церква бути національно орієнтованою». Якщо в ПЦУ загалом та на заході країни тут очікувано високі показники, то суттєво більш національно орієнтованими стала УПЦ загалом та центральний і східний регіон країни. За рік частка прихильників національно орієнтованої церкви в УПЦ виросла майже в два рази (з 25,5% до 43,3%) і це незважаючи на те, що на півдні країни різко збільшилася частка критиків такої орієнтації (з 40,2% до 60,6%).
Загальною тенденцією останніх двадцяти років є поступове збільшення частки тих, хто виступає за відокремлення церкви від держави. Якщо у 2000 році прихильники цієї ідеї становили лише 36,4%, то в 2021 році — вже 49,3%. Така позиція повинна попередити керівництво ПЦУ, адже при відповіді на питання «до яких саме церков влада ставиться краще?» ПЦУ з 65,2% є тут безумовним лідером, тоді як підтримку світської влади на користь УПЦ бачать лише 16,6%, а на користь УГКЦ лише 9,9%.
На користь ідеї розмежування церкви та держави свідчать й інші дані. Зокрема, це досить стабільна позиція, що «церква не повинна втручатися у відносини між людиною і владою». Протягом 2010-2021 років ця частка коливалася між 54,2% та 64,9%. Цю ж тенденцію підтверджують дані щодо необхідності в Україні введення статусу «державної Церкви». Хоча в останні два роки частка державників серед віруючих зросла з 9,3% до 17,9%, вона залишається суттєво меншою за частку опонентів цієї ідеї — їхня кількість в цей же період коливалася між 57,1% та 59,9%.
На цьому тлі на перший погляд парадоксально виглядають дані щодо «ширшого залучення церкви до участі в державних чи громадських ритуалах». Позитивно до цього ставляться 41,7% опитаних, тоді як негативно — лише 17,5%. Це вірогідно означає, що опитувані більше схиляються до символічної присутності церкви в громадському та публічному просторі, але прагнуть обмеження її реального впливу на державну політику.
Закінчити огляд можна питанням щодо ставлення вірних різних українських конфесій до прибічників інших конфесій. Загалом тут спостерігається очевидний перекіс між ставленням вірних УПЦ до інших та ставленням вірних інших конфесій до УПЦ. Вірогідно, це є результатом певного інформаційного цькування УПЦ у зв’язку з її канонічною підпорядкованістю Московському патріарху, що проживає у «країні-агресорі».
Якщо називати конкретні цифри, то в УПЦ потенціал позитивного ставлення до ПЦУ (42,4%) суттєво переважає над негативним ставленням (12,2%) при 33,1% «байдужих». Так само досить позитивно вірні УПЦ ставляться до греко-католиків: позитивно до них ставляться 29,9%, байдуже — 41%, а негативно — лише 2,9%. В той самий час серед вірних ПЦУ позитивно ставляться до УПЦ на чолі з митрополитом Онуфрієм 28,9%, а негативно — 36,9% при 24,2% «байдужих». Ставлення вірних УГКЦ до УПЦ розподіляється таким чином: позитивно — лише 10,1%, байдуже — 26,4%, а негативно — аж 52,8%.
Загалом ще більш позитивним є ставлення вірних УПЦ до римо-католиків. Хоча суттєвими тут є частки «байдужого» ставлення (41%) або ж «не задумувався над цим» (25%), майже чверть (24,6%) ставиться позитивно і лише 2% висловлюють негативне ставлення. Таке загалом позитивне ставлення вірних УПЦ до інших конфесій несе в собі важливий заряд церковного примирення і добросусідства та значно переважує частку тих, хто мислить ексклюзивно, про що зазначалося вище.
